Наталія Ханенко-Фрізен (Natalia Khanenko-Friesen)

Пані Наталія, довго хотів з Вами зустрітись для цього інтерв’ю, і ось, нарешті, вдалося. Спілкуємось з Вами вже давно, спілкуємось в контексті усної історії, але сьогодні трошки під іншим кутом зору: про Ваш досвід як української науковиці за кордоном в сфері наукової дипломатії. І спочатку дуже пряме і просте питання. Як Ви розумієте, що таке наукова дипломатія і взагалі, чи користуєтеся цим терміном і чи чули його раніше?

Pада з Вами зустрітися, пане Ігорю. Питання, які Ви піднімаєте в рамках цього проекту, є дуже важливими. Зокрема, з початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну 24 лютого 2022 року. В моєму випадку ця дата є відправною точкою, від якої можна відраховувати кардинально нові траєкторії в моїй роботі в площині того, що Ви сформулювали як наукова дипломатія. За фахом я культурний антрополог. Антропологів вчать чітко розпізнавати вхідні позиції та мотивації усіх, хто співпрацює чи співіснує в дослідницькому полі, та водночас слідкувати за усіма змінами в «полі». Тож я добре усвідомлюю, що моя професійна позиціональність, як і позиціональність багатьох інших науковців, може змінюватися залежно від контексту, від аудиторії, від того, чим саме на цей момент я займаюся як просто дослідниця або як директорка великого інституту українських студій поза Україною. Мова, звичайно, йде про позиціюнування як форму, а не про зміну вмісту того хто ми є. Я добре розумію, що формат транслювання моєї експертності залежить від того, хто буде мене слухати, хто є, так би мовити, споживачами наукового «продукту», над яким я працюю. Тож коли Ви ставите мені питання або позиціонуєте мене як українську науковицю, яка працює за кордоном, то я одразу рефлектую над Вашим питанням як таким, що постало в контексті радикальних соціальних змін. Повномасштабне російське вторгнення призвело до активних намагань України краще зрозуміти те широке поле, яке в Україні далі називають діаспорою, яке зі свого боку теж активізувалося і долучилося до роботи на підтримку України в контексті поточних надпотужних геополітичних викликів. До 2022 року питання про українські студії за кордоном як наукову дипломатію, наскільки мені відомо, не формулювалися та не досліджувалися.

«Українська науковиця за кордоном» – контексти та контр тексти:
Якщо Ви мені дозволите, я повернуся до цієї фрази: «української науковиці за кордоном». Мене можна віднести до того потоку brain drain, який відбувався в 1990-х роках. Мій приїзд до Канади напочатку 1990-х був пов’язаний з можливістю отримати подальшу освіту в одному з її найкращих ВНЗ . Я отримала стипендію і свого часу поїхала вчитися, жити, а пізніше й працювати в Канаді, а також і в Сполучених Штатах, де вісім років поспіль я викладала українську мову в Гарвардському літньому інституті українознавства. Життя так складається найчастіше, напевно: люди виїжджають за кордон, починають занурюватися в середовище, жити певний час, і вкорінюються в новому контексті. Це сталося і зі мною. Навіть при тому, що я дуже довго вкорінювалася в контекст Канади, я не знала, чи я тут залишуся працювати, жити. Я себе не бачила емігранткою чи іммігранткою. Просто мені здавалося, що формат мого життя розширився і можна було вбирати в себе все, що моя любима галузь науки, культурна антропологія, зокрема північно-американська, пропонувала на той час. Не дивлячись на те, що ззовні мене легко можна віднести до категорії українських науковців за кордоном, перебуваючи в Канаді, займаючись наукою в різних міжнародних контекстах, працюючи як культурний антрополог, я себе довший час не позиціонувала саме як українську науковицю. Навпаки, я бачила себе насамперед як дослідницю взагалі, яка займалася і дослідженнями України, і дослідженнями Східної Європи, Південної Європи, Західної Канади. Окрім досліджень в полі україністики, я маю певний доробок в полі діаспорних студій, студій теорії усної історії, культурної антропології, мої роботи цитують вчені, які не досліджують Україну. Певний період в Канаді я активно розвивала науковий напрямок досліджень, який англійською передається як Community Engaged Scholarship, або соціально-заангажовані студії. Завдяки моїм намаганням став на ноги важливий, тепер вже добре відомий у світі канадський науковий міжнародний часопис Engaged Scholar Journal: Community Engaged Research, Teaching, and Learning. Я вдячна своїй колезі, філіппінці Пенні Санц, моїй правій руці та менеджерці часопису, за роки дружби та співпраці в цьому проекті. Цей напрямок досліджень передбачає усвідомлену зануреність у середовище тих людей, яких ти досліджуєш. Ти маєш не те щоби розчинитися в цьому середовищі, а працювати разом з тими, кого ти досліджуєш, як з повноцінними партнерами. Ти розробляєш дослідження спільно з ними, плануєш та проводиш дослідницьку роботи спільно зі «своїми» людьми в цьому «полі». Ці дослідження мають мати не лише теоретичну, але й прикладну мету – посприяти громаді в її намаганнях досягти певних результатів, заради яких дослідження й проводиться. Тож працюєш таким чином, щоби твій доробок був не твоїм, а вашим спільним доробком, позиціонувався як наслідок роботи всіх, а не лише тебе одної. Мені доводилося працювати з різними спільнотами в такому форматі, як правило, ці спільноти локалізовані. За такими принципами досліджень я працювала в Канаді, наприклад, з корінними народами, з біженцями з Сирії, тощо. Чи підпадає таке наукове заангажування з «неукраїнським» полем, яке ще й до того ж базується на теоретичних засадах «західної культурної антропології», під поняття «український науковець»? Я себе бачила науковицею-«громадянкою світу», яка досліджує те, що є доречним, доцільним та важливим на сьогодні. Таке розуміння самої себе відповідало певному періоду мого академічного життя. Разом з тим, протягом усієї своєї професійної кар’єри я весь час розбудовувала українські студії, починаючи, ще аспіранткою, від викладацької роботи в Літній школі українознавства в Гарварді, де я активно займалася не лише викладанням, а й подальшою професіоналізацією викладання в нашій програмі української мови, до розбудови українознавчих навчальних програм в Саскачеванському університеті, а тепер очолюючи Канадський інститут українських студій в Альбертському університеті. У своїй культурно-антропологічній діяльності я могла займатися декількома напрямками, а це було можливим тому, що я доволі швидко отримала постійну позицію (tenure) в Саскачеванському університеті. Займаючись соціально-заангажованими студіями, я бралася за проекти з дослідження українсько-канадських, українсько-португальських, українсько-італійських спільнот. Разом з колегами (Мирославом Татарином, Богданом Корданом та Надею Фотій-Онещук) ми розбудовували різні університетські курси з фокусом на українців та Україну. Я розробила та читала курси під назвами «Антропологічний погляд на сучасну Україну», «Україна 20 століття: Культурний погляд», «Ритуал і Суспільство: Український формат», «Українська діаспора» «Українська Канада», тощо. Якщо я викладала курси з фокусом на Східну Європу, я могла собі дозволити ставити наголос на вивченні різних аспектів суспільної історії України 20 та 21 століть. Щороку я в Тернополі організовувала повний виїзний семестр свого університету, де студенти слухали чотири повноцінні курси та заробляли 12 кредитів. Як професорка та директорка програми проводила трохи весни та шматок літа в Галичині. Возила своїх канадських студентів по всій Україні, водила їх на Говерлу. В Тернополі ми проводили свою «літню школу», як ми називали свою програму на місці, на базі Тернопільського педагогічного університету, та вели її разом з професоркою Оленою Гузар, директоркою від ТНПУ. За роки курування цим проектом більш ніж пару сотень канадців пройшли вишкіл в рамках цього семестру та розбудовували своє життя з Україною в серці. Я дуже пишаюся цим. Чи це робила «вчена космополітка» чи українська науковиця – добре питання. Як би там не було, навіть моя наукова діяльність з фокусом на українську тематику сприймалася мною як наукова робота взагалі, радше ніж робота українського науковця. Така моя уявлена наукова позиціональність науковиці-«громадянки світу» кардинально змінилася протягом зими 2013-2014 рр. Хоча, чесно кажучи, все почалося ще в 2004 році. Коли в Україні відбувалася Помаранчева революція, я двічі восени вибиралася в Україну, доєднувалася до своїх університетських друзів на Майдані, приймала участь в протестах, потім працювала спостерігачем на перевиборах. І на момент 2004 року і пізніше, з моїми намаганнями просувати себе як вчену-космополітку я все ж таки зрозуміла, що з тими викликами, в яких перебувала Україна в 2004 році, 2010, 2014, і особливо тепер, з 2022-го, моя українськість різко спливла на поверхню і перекраяла моє професійне самоідентифікування по-новому. Я з цікавістю спостерігала за цими змінами в собі. Переживаючи політичні виклики, які продовжували та продовжують загрожувати Україні, я також почала розуміти, завдяки своїм таким самоспостереженням, як спрацьовують в реальному житті певні теоретичні моделі, які я досліджую та викладаю. В рамках діаспорних студій існує низка усталених трактувань взаємозалежності та взаємодії між діаспорами та їх етнічними батьківщинами, в часи відносної стабільності та в часи соціальних та політичних зламів. У своїх статтях та книжках я свого часу писала про неперервність зв’язку та ту вісь, яка поєднує діаспору і батьківщину в одне нероз’ємне ціле (зокрема в «Ukrainian Otherlands: Diaspora, Homeland, and Folk Imagination in the 20th Century», що вийшла в США в 2015 р.). В українському контексті ця вісь з’єднує ці два культурні простори, уздовж неї формується низка культурних транснаціональних практик «на два світи», вона поєднує два світи як полюси, які неможливо роз’єднати. Тож коли виникають на одному чи на іншому кінці вісі виклики, зокрема, якщо вони підважують дієздатність батьківщини, діаспора одразу реагує та мобілізується у відповідь. Така реакція та мобілізація діаспори простежується в багатьох світових контекстах, зрозуміло, і в українському контексті зокрема. Отже, повертаюся до Вашої формули «української науковиці за кордоном». Чи була я «українською науковицею за кордоном», скажімо, в 2002 році, коли для мене було важливим бачити себе просто людиною світу, від науки, а Україна ще не стояла на порозі майбутніх загроз? Я вже згадувала, що в 2004 році восени я намагалася бути якомога довше на Майдані. Досвід Майдану, яким би коротким він не був, став «моїм» особистим досвідом. Він мене абсолютно змінив. І потім, через десять років, ми знову опинилися на тій же точці, маю на увазі, звісно, українське суспільство. Я дуже чітко пам’ятаю зиму 2013-2014 рр., ми всі жили подіями тої зими. Події на Майдані, пізніше – анексація Криму і початок війни як такої переформатували і громадське життя в Україні, і в українській Канаді, і моє життя теж. Тож для мене 2004 рік і пізніше 2014 рік були тими історичними векторами, довкола яких моя робота і моя професійна позиціональність активно переформатовувалися. Вже в 2004 році я запускаю – в міру своїх та інституційних можливостей та потужностей – спільні проекти з Україною, власне, вже з 2003 року веду виїзний семестр в Україні. Я розбудовую проекти з усної історії. В 2006 році, як директорка центру українських студій Саскачеванського університету, разом з Католицьким університетом, то це було разом з Оксаною Кісь, ми проводимо спільну українсько-канадську конференцію з усної історії, куди разом зі мною приїжджає відомий в Канаді науковець Кіт Карлсон, знавець усної історії корінних народів Канади. Як раз власне того ж року Оксана Кісь та Гелінада Грінченко з Харкова запускають восени Українську асоціацію усної історії. В 2007-2008 році я повертаюся на рік в Україну та розпочинаю великий на 12 областей проект з усної історії про розвал колгоспної системи, в якому беруть участь понад двадцять дослідників з усієї України. Продовжую вести інші наукові та публікаційні програми з колегами в Києві, Харкові, Тернополі та Львові. Неодноразово повертаюсь спостерігачем на вибори. Отже, в концептуальному плані я повністю розвертаюся в бік України та намагаюся поширювати методи та рамки того, що можна назвати «західними» дослідницькими практиками в моїх наукових ділянках антропології та усної історії. Проект з деколективізації стає знаковим, його оформлення та документація стають прикладом того, як можна проводити етично виважені дослідження в полі. Принаймні, так про нього говорили колеги в центрі усної історії при Національному університеті імені Шевченка. Отже, вже з 2004 року я починаю вести активну наукову діяльність як вже «українська науковиця», чітко вибудовуючи транснаціональний вектор співпраці між моїми проектами в Канаді та в Україні. Водночас, я продовжую комбінувати цю роботу зі своїми канадськими проектами, очолювати журнал, співпрацювати з різними етнічними групами, документуючи усну історію самої знакової вулиці міста, або вимушену переміщеність, розбудовувати разом з колегами можливості для викладання мовних та культурознавчих курсів з історії корінних народів, вести вперед своїх канадських студентів, сприяючи їхньому академічному зростанню в неукраїнських темах. Тобто я продовжую свою наукову діяльність і як неукраїнська вчена. Така от двовекторність в моїй професійній ідентичності – української науковиці та вченої-космополітки, напевно, перегукувалися в мені до 2020 року.

І тоді давайте перейдемо до другої дефініції: наукова дипломатія.

Теж цікаве питання. Поняття «наукової дипломатії» можна визначати по-різному. Це, знову ж таки, залежить від позиціональності, хто з якого боку біному «діаспора-батьківщина» знаходиться; хто чим займається в плані наукової роботи; хто до якого ідеологічного табору тяжіє, тощо. Для одних це поняття може бути небажаним ярликом, для інших – визначати всю суть їх професійної діяльності. За визначенням поняття «наукова дипломатія» передбачає певну спрямованість у науковій роботі – на підтримку певного суспільства, громади, держави, тощо. З другого боку, для когось займатися наукою означає уникати однобічності у висвітленні того чи іншого явища, яке досліджується, деконструювати чорно-біле, висвітлювати сіре, аналізувати і зручні і незручні сторінки того явища. Для тих, хто продовжує розуміти завдання науки з такої точки зору навіть у часи екзистенційних викликів, з якими зараз стикається Україна як суверенна держава, сама ідея «наукової роботи» може суперечити поняттю «наукової дипломатії». До того ж, ставлення до цього поняття – у примірянні до себе – може змінюватися з часом. До 2020 року в мені добре уживалися дві професійні ідентичності. Але в 2020 році я виграла конкурс та отримала запрошення очолити Канадський інститут українських студій. Перебираючи на себе роль директора одного з найбільших українознавчих інституцій світу, я чітко усвідомлювала, що моя роль має змінитися. У своїй новій ролі, передбачала я, мені буде важко поєднувати ці дві ідентичності – вченої космополітки та української вченої – та відповідні їм напрямки наукової діяльності. Тож вже починаючи з 2020 року, можна сміливо говорити про мою роботу як показовий приклад української наукової дипломатії. Aдже я стала публічним обличчям важливої інституції з великим досвідом не лише наукової дипломатії, а з досвідом розбудови цілих напрямків україноцентричної науки в часи, коли ніхто інший не міг чи не був схильний цим зайнятися.

Канадський інститут українських студій:[1]
Заснований в 1976 р. Канадський інститут українських студій є одною з найстарших науково-дослідних західних інституцій, і не громадського, а саме державного сектору освіти, так званого мейнстріму. Як науковий заклад, КІУС працює на базі університету. Інститут, згідно мандату, фокусується на розвитку українських студій в усьому світі і в Канаді у першу чергу. Інститут постав завдяки синергії трьох суспільних дієвців – української громади Канади, академічної спільноти Альбертського університету та провінційного уряду Альберти, який значно підсилив фінансовий внесок на створення інституту, зібраний громадою. Українці Канади вірили у необхідність створення такого інституту і вкладалися в нього грошима. Наша фінансова база розвивалася і до заснування інституту; меценати, донори, філантропи вкладалися і продовжують вкладатися маленькими сумами, більшими сумами, трошки більшими сумами в цей потужний проект. КІУС можна вважати одним з найбільших досягнень українців Канади. Зрозуміло, що українська громада Канади, продовжуючи підтримувати нас фінансовими і іншими способами, очікує і бачить КІУС як платформу, яка буде намагатися розбудовувати та поширювати знання про Україну та українців у світі таким чином, щоби позиції українців продовжували нарощуватися. Тобто від інституту з моменту його заснування очікувалася робота, яку сьогодні можна назвати науковою дипломатією. Це зрозуміло. Заснований в розпал холодної війни КІУС був покликаний не просто представляти, а боротися за та відстоювати українські позиції в науці в часи, коли України не існувало як незалежної держави, та поширювати серед світової спільноти проукраїнське розуміння її історії. Адже в той самий час радянські спецслужби активно й системно боролися з українською діаспорою, яка виступала критиком радянського ладу та репресій. Українська діаспора поширювала у світі розуміння тоталітарної природи радянського режиму, формувала в західному суспільстві обізнаність про такі злочини режиму як Голодомор, а з часом доводила в науковому порядку його геноцидну природу. КІУС, разом з іншими міжнародними інституціями українознавства, проводив активну роботу над науковим осмисленням та документуванням українського досвіду радянських репресій. Саме КІУС роками доводив суб’єктність та окремішність української нації. Тож роль інституту за часів холодної війни була чітко заточена на те, що сьогодні би назвали епістемною деколонізацією. Робота інституту в ті часи, можна сказати, була націлена на «наукову дипломатію» у найповнішому її сенсі. З новітніми викликами – неоімперськими намаганнями росії знову стерти Україну з світової мапи та знищити її на українських територіях – така історична місія КІУСу лише підсилилася. Отже, переїхавши до Альбертського університету, я просто де-факто сіла в крісло, яке має працювати у форматі наукової дипломатії. Ця робота вже була до певної міри відформатована. Ще до мене були створені напрямки роботи в інституті, які фокусувалися на дослідженнях і підтримці науки в Україні. Продовжує свою роботу дослідницький Центр українсько-канадських студій. В рамках цього центру у нас є ціла програма, яка досліджує українську діаспору деінде. В нас великий доробок на базі латиноамериканських українських історичних досвідів. І у нас є Центр по вивченню української історії, по вивченню сучасної України. До нас на стипендії приїжджають щороку гостьові дослідники, часто саме з України. Наприклад, недавно ми провели дуже добрі презентації двох студентів Львівського національного університету імені Франка, які приїхали на стипендію до нас на півроку досліджувати канадську політику міжнародних зв’язків, зокрема, з Україною, і дуже активно проводять зараз час.

Найбільший грантодавець:
Ми, зокрема, довший час є також чи не найбільшими грантодавцями в україністиці. Наприкінці першого року своєї каденції я попросила провести аналіз нашої грантодавчої діяльності і ми з’ясували, що ми щороку надавали на той період різних грантів у сумі майже до півмільйона канадських доларів. Сюди входять і гостьові позиції, і дослідницькі гранти, і стипендії для студентів, постдокторантів. Це солідна грантодавча робота, яку ми проводимо, хоча з року в рік статистика змінюється. Я намагаюсь просувати і цю ідентичність інституту як наукового закладу з широким спектром грантів. Наша головна ідентичність полягає в нашій дослідницькій діяльності, ми же дослідницька інституція, але водночас ми залишаємося потужною інституцією українських студій, яка продовжує генерувати солідну підтримку науковцям з усього світу. Це для мене є знаковим покажчиком того, наскільки наша наукова дипломатична робота не є голослівною.

2022 рік
З початком 2022 року, з моменту повномасштабної російської агресії, наш інститут в одну коротку мить розвернувся на 180 градусів. 25 лютого 2022 року ми проводимо термінове відкрите засідання та одразу запускаємо серію ініціатив, скерованих на публічне проговорення російської агресії та необхідності підтримки України в момент найбільших її екзистенційних викликів. Наш величезний доробок – цифрова онлайн енциклопедія, наші книжки, архіви, публікації починають перезапускатися в медійне поле як потужна інтелектуальна зброя, інформаційне знаряддя. Ми проводимо безліч подій, круглих столів, даємо інтерв’ю в різні медіа. Тим часом, наукова дипломатія стає пріоритетним напрямком роботи і для української держави. В 2024 році Перша леді України Олена Зеленська започатковує важливий проект заснування Глобальної коаліції українських студій. Оголошено цей проект було минулого літа, в липні 2024 року у Вашингтоні. Це була цікава, знакова подія, на яку мене також запросили. Велика, цікаво проведена конференція за участі й українських дипломатів, і українських урядовців, і самої Першої леді України, але також, звичайно, за участі американських вчених, які працюють на ниві україністики. Я, зокрема, представляла Канаду. КІУС одразу відгукнувся на прохання України долучитися до Коаліції. За рік роботи Коаліції я провела не одну зустріч з її представниками в Україні під час моїх регулярних приїздів до Києва, пояснюючи колегам багаторічний досвід інституту як в науці, так і на ниві наукової дипломатії. Тож з 2024 року, мені здається, можна говорити про важливі зсуви в роботі української наукової дипломатії, яка мобілізувалася як з боку батьківщини, так і з боку діаспори. Працюючи щільно з колегами в Україні, знаємо, що у нас є і нестиковки і певний дисонанс в тому, як ми розуміємо організацію спільної роботи, що і де ми можемо робити. Це, звичайно, пояснюється, з одного боку, тим, що ми займаємося україністикою за кордонами України вже не одне десятиліття, нашому інституту в 2026 році буде 50 років. А з другого боку, ми зіткнулися зі щирими, але інакшими уявленнями української сторони про те, як співпрацювати в рамках Коаліції. Західні науково-дослідні інституції часто співпрацюють у форматі неієрархічних стосунків, в мережі, де всі перебувають в тому ж статусі. З боку України, Коаліція задумана як трирівнена структура, до якої партнери можуть долучатися згідно своїх потужностей. На мінімальному рівні заангажування одні очікування, на середньому – інші, на вищому – знову інакші. Така ієрархічність часто незрозуміла західним колегам. Тим часом Коаліція розвивається, росте, дуже багато роботи проводиться. І хоча це робиться зовсім своєрідно, по-державницьки, не хочу сказати «по-чиновницьки». Там дуже хороші люди працюють, тож мережа набирає потужності, до неї росте увага, і я вже бачу, як інші інституції зацікавлені стати її учасниками. Вже на рівні мережування та підписання угод про співпрацю актуалізується ідея наукової дипломатії. Чи перейде така доволі традиційна дипломатія в якісь інші більш сталі форми? Час покаже.

А як CIUS комунікує із зовнішнім середовищем? Не з українцями, а з канадськими політиками, урядом, взагалі канадцями, просуваючи знання про Україну, позицію України? Те, що і є в певному сенсі науковою дипломатією.

За часів моєї каденції ми розпочали роботу над активним розбудовуванням нових містків співпраці, спільних проектів, певних наукових маршрутів, як всередині Канади, так і зі світовим академічним полем. В інституті ми розуміємо наукову дипломатію як транскордонну мобілізацію знань про Україну. Йдеться як про реальні, так і концептуальні кордони. Як приклад такої роботи, хочу пригадати одну нашу ініціативу. У 2022 році я задумалася, яким чином ми могли активно поширювати світом повне англомовне видання англійською фундаментальної праці Михайла Грушевського «Історія України-Руси» – проект, над яким КІУС працював понад двадцять років і скінчив якраз напередодні – та вводити його в активний міжнародний обіг. Ця праця є потужною інтелектуальною зброєю і відповіддю на закиди російського президента, що українці ніколи не були суверенною нацією і що Україна завжди була невід’ємною частиною російської держави, по суті імперії. Ми всі пам’ятаємо його опус 12 липня 2021 року, якраз за півроку до початку повномасштабної війни, де він намагався пояснити росіянам, а заодно і світові, що України як такої не існує. Очевидно, десятитомна, у дванадцяти книжках, праця Грушевського «Історія України-Руси» є контрвідповіддю, контраргументом. Що робить Канадський інститут українських студій? На другу повномасштабну річницю, в лютому 2024 року, після моїх тривалих перемовин з багатьма партнерами, ми з колишнім послом України до Канади Ігорем Осташем запускаємо круглий стіл, під час якого КІУС дарує Першій леді України десять комплектів дванадцятитомної праці Михайла Грушевського на її Книжкову полицю. Запуск цієї ініціативи відбувся на терені Святої Софії в Києві. Ми відправляємо книжки, до нас долучається Перша леді, до нас долучаються міністри, дипломати, посолка Канади, посли з інших країн. Музей Грушевського демонструє раритети з колекції Грушевського, проводить екскурсію Першій леді. Проект Книжкової полиці пані Зеленської є добрим прикладом ефективної культурної дипломатії. Наша участь в ньому полягала в тому, що ми передаємо 10 комплектів в офіс Першої леді для подальшого дарування цієї фундаментальної наукової праці англійською мовою найвищим посадовцям країн, де відбувалися візити українських делегацій президентського рівня. Під час своїх дипломатичних зустрічей передбачалася передача книжок лідерам різних держав – до національних бібліотек країни, президентських офісів, бібліотек знакових університетів, тощо. Так, в липні 2024 року я прилетіла у Вашингтон передати книжки для Першої леді в бібліотеку Американської національної академії наук. Пізніше така передача книжок відбулася в Канаді, де Міністр закордонних справ пан Сибіга, прийнявши книжки від нас, дарував їх канадському урядові. Проект передачі книжок Грушевського, як на мене, є, добрим прикладом системної наукової дипломатії нашого інституту, він гармонійно вписався в культурну дипломатію Першої леді. Ми вклалися в нього інтелектуально, а тепер підтримуємо розповсюдження цієї книги у світі, у співпраці з Міністерством закордонних справ України.

Просуваючи Україну в дружній Канаді, ми стикаємося з специфічними викликами.
Добре, повернемося до Канади. Ця дружня для України країна складається з багатьох корінних народів та великої кількості різних етнічних спільнот. Канада довгий час пишалася своєю політикою багатокультурності, але канадський мультикультуралізм поставив перед нами певні виклики. У проговоренні ролі України в світі і, зокрема, ролі України в теперішньому переформатуванні демократичного світового порядку, ми, науковці КІУСу, стикаємося із серйозними викликами, промоціюючи питання допомоги Україні в Канаді. Не люблю я слово «просування», але сьогодні це важлива робота. Українці Канади, насправді, дуже позитивно ставляться до мультикультурного досвіду, старше покоління українців Канади пишається цією політикою як прогресивною, та такою, яку вони власне й створили. Адже саме українське політичне лобі було провідною силою у запровадженні мультикультуралізму в країні. Перебравшись жити до Канади, різні іммігранти відчувають позитив в тому, яким чином це суспільство сформовано. Але важливо пам’ятати, що чверть усіх канадців належать до різних етнічних меншин, і трохи менше чверті народилися закордоном. Тож щонайменше чверть усіх, хто живе в Канаді, продовжує орієнтуватися на свої батьківщини у своєму повсякденному житті, слухають медіа своїх країн, дивляться телебачення, тощо. Тобто вони живляться дискурсом своїх батьківщин. І якщо такі канадці є родом з глобального Півдня, де переважна більшість країн або не сприймає російську війну в Україні як конфлікт вартий їх уваги, або відкидають цю війну як ще одну чужу їм війну «білих», або підтримують росію, з різних причин, адже їх батьківщини перебувають під впливом або в залежності від росії, її зовнішньої політики, нафти тощо. Тож у багатокультурному канадському середовищі немає однозначно позитивного ставлення до України як до держави, якій треба допомагати. Є російські наративи, які спрацьовують таким доволі довгим шляхом та впливають як на дорослих, та і відкладаються в мізках дітей, які ходять в загальні школи та ширять думки їхніх батьків. Це доволі неоднозначне поле думок. Але ми намагаємося протидіяти цим наративам. Ще в 2014 році ми запустили власну аналітичну платформу, на якій ми друкуємо вивірену аналітику та академічні рефлексії на потребу дня, для активного і швидкого споживання саме політиками, аналітиками і policy makers. «Форум українських студій»[2] (редактор Олександр Панкєєв) – це потужний портал, на кшталт Atlantic Council, лишень тільки з фокусом на Україну. І за останні п’ять років він справді набрав нових оборотів.

Деколонізація по-канадськи
Ще один важливий елемент роботи і в інституті, і взагалі в суспільстві – це робота в напрямку до примирення (reconciliation) між корінними народами Канади і усіма, хто належить до поселенських культур. Kанадське суспільство переживає до певної міри важливі зміни у розумінні своєї ідентичності та історичного становлення. З 2008 року в країні поволі розгортається політика керованої деколонізації розуміння канадської історії. Канадці вже не говорять про французів та британців, ці дві імперські нації, як про засновниць Канади, натомість ми тепер оперуємо іншими поняттями: говоримо про двох різних учасників історичного процесу та їх намагання – про корінні нaроди та їх намагання подолати вкорінені у суспільстві елементи колоніалізму та про поселенські спільноти та очікування від них активної роботи в бік примирення та порозуміння. Ці два суспільні агенти історії не такий однозначний біном, де легко зрозуміти, хто з якого боку цього так би мовити «колоніального водорозділу» знаходиться. У взаємодії між цими двома просторами є свої виклики, своя динаміка, свої неоднозначності та ієрархічні стосунки. І от я приходжу на роботу в інститут, зі своїм багаторічним досвідом співпраці з корінними народами в Саскачевані, ініціюю активну співпрацю з представниками студій корінних народів саме в інституті, орієнтуючись також на своїх колег деінде, які вже почали формувати цей напрямок роботи в Едмонтоні (Марина Чернявська, Лариса Гайдук, Мирна Косташ). Це нелегко зробити. Чому саме представники корінних народів мають з нами працювати? Українці Канади для наших корінних народів це просто іще одна поселенська культура, яка теж є дієвцем масового колоніального просування європейців землями та долями корінних народів. Чим українці відрізняються від китайських канадців чи ісландських канадців? Чому саме студіям корінних народів варто співпрацювати зі студіями українськими? Як це запустити правильно? Тут треба дуже довго думати, як оновити стосунки, щоби вони дійсно працювали. Спершу ми в інституті оголошуємо конкурс, видаємо доволі хороший грант на дослідження стосунків між українськими канадцями і представниками корінних народів. «Indigenous Ukrainian relations studies». Пару років поспіль ми надаємо такі гранти толковим дослідникам, які пробують цим займатися. Вочевидь, це підживлює цю наукову ділянку досліджень, яка почалася зароджуватися напередодні в українсько-канадському дискурсі. За чотири роки такої роботи ми можемо говорити про формування повноцінного дискурсу на перетині Indigenous Studies and Ukrainian Studies. Для нас важливо, щоб цей проект охопив терен всієї Канади, а не лише Едмонтону чи Альберти, тож наші гранти підтримували дослідження такого плану в різних провінціях. Так, незабаром ми будемо гостити неймовірно цікавого митця з західної Канади. Він сам походження гейлцук (це корінний народ західної Канади на узбережжі Тихого океану), який з початку повномасштабної війни зацікавився своїм «іншим боком» родинної історії, в нього батько був українець. Різьбяр великого таланту, Іван Росипський присвятив цьому пошуку своєї загубленої українськості усього себе та створив в пам’ять про своїх українських предків та батька мистецький твір, велику панель з кедра, на якій він вирізьбив традиційні орнаменти Британської Колумбії з українським Тризубом посередині. Ми запросили Івана представити свій проект в Едмонтоні. Такого роду робота покращує наші стосунки з корінних народами та формує спільне поле співпраці. А це спільне дискурсивне поле співпраці для України вкрай важливе, тому що в контексті світових студій корінних народів канадці, разом з новозеландцями і австралійцями, є світовими лідерами деколонізаційних студій. Україні є чому вчитися у корінних народів Канади з огляду на ці лідерські позиції. Ви також, можливо, зауважили, що цей дискурс корінних народів звучить і в моїх спостереженнях за тим, що відбувається в Україні в плані її власних деколонізаційних процесів. У нас в Україні є величезний виклик щодо наших українських корінних народів. У нас є кримські татари, караїми, кримчаки. Яким чином ми можемо докластися до того, щоб кримськотатарські студії нарощували свої потужності? Адже це вкрай необхідно заради повернення Криму, відновлення правосуддя та справедливості по відношенню до українських корінних народів. КІУС увійшов в це питання системно і ресурсно. Вибудувавши певні рамки співпраці з колегами в студіях корінних народів, ми домовляємося, що вони приймуть в аспірантуру кримськотатарського молодого вченого, з тим, щоби ця людина могла проходити навчання в рамках студій корінних народів. Ми дуже вдало запустили цей проект. У нас тепер на факультеті студій корінних народів вчиться кримськотатарська аспірантка з Криму, наша Нара Наріманова, яка сама пережила не одне переміщення, не говорячи про те, що пережила її родина в 1944 році. І тепер Нара теж будує цей місток між українськими студіями, кримськотатарськими студіями і студіями корінних народів. Для Факультету студій корінних народів нашого університету цей місток став цікавим і важливим. Чому? Для наших колег це перша міжнародна аспірантка з Європи. Крім того, ми не зупиняємося на просто підтримці студентів. Минулого літа ми разом з колегами (Гаяна Юксель та Лариса Гайдук) запустили і провели транснаціональний воркшоп «Indigenous Knowledges and Crimean Tatar Studies». Тобто «Корінні знання і кримськотатарські студії». Поле корінних знань – це дуже важлива концептуальна лінза, яка визначає всю методологію роботи в рамках студій корінних народів. Як правило, представники студій корінних народів говорять про себе через призму корінних знань. Ми проводимо цей воркшоп в Туреччині. Ми привозимо представників студій корінних народів, як носіїв та аналітиків цих систем корінних знань. І тиждень проводимо цей воркшоп з кримськотатарськими вченими з Туреччини та України. Наступного року ми плануємо запустити методологічний інститут, де зберемо разом представників корінних народів Канади та вчених, які просувають кримськотатарські студії у світі. Чекаємо на перемогу, на завершення війни з тим, щоб це можна було безпечно робити в Україні, бо такі події мають проходити в Україні. В Криму, зокрема. Ми розуміємо, що вибудовуємо дуже потужний місток, який працює як на Україну, так і для наших колег в студіях корінних народів Канади. Так що це такий проект, який ми бачимо теж довготривалим і який, зокрема, орієнтує зовнішню аудиторію на Україну. Я з теплістю згадую свої перші розмови з колегами, з представниками студій корінних народів, яким мені приходилося пояснювати, хто такі кримські татари, тому що просто не всі ж знають про кримських татар. І ми вже справді перейшли величезний Рубікон з цим, на нашому кампусі багато хто знає, хто такі кримські татари, про них в Канаді говорять, є напрямок навчання, ми інституційно підтримуємо це. Ми можемо з гордістю сказати, що ми це вже зробили. Будемо чекати на наслідки цієї роботи, але ми це вже зробили. І такого роду проекти вимагають часу. Отже, ми виступили дієвою силою з мобілізації міжнародних інтелектуальних ресурсів Канади, України та Туреччини на підтримку кримських татар як корінного народу України. До наших намагань, у нас в університеті мало хто розумівся на історії та трагедії кримськотатарського народу. На сьогодні крига в цьому питанні вже зійшла. Іще одна важлива річ. Для багатьох, і, зокрема, для наших колег в Україні, виклики воєнної доби настільки потужні, що багатьом колегам та науковим закладам приходиться працювати у форматі швидкого реагування, зосереджуватися на «тут і зараз». Часу, енергії і ресурсів на стратегічну та тривалу роботу, від якої можна чекати результатів лише через п’ять чи більше років, немає. Ми таку можливість маємо і я чітко відчуваю відповідальність за таку роботу та необхідність самомобілізації в системному порядку. На нас лежить відповідальність працювати злагоджено та продумано, адже ми в позиції пробувати запускати стратегічні проекти, які не одразу надають результатів. У нас є сталі ресурси, дослідницькі позиції, у нас працюють потужні науковці, які курували роками важливі проекти. В нас талановита молодь. Тож розлогі часові рамки – наша сила та зброя. Ми можемо розробляти проекти, які потребують часу на реалізацію, та які слугуватимуть наступним поколінням науковців чи то джерельною базою, чи то інтелектуальним доробком-підгрунтям наступних знакових досліджень. Не кожна інша інституція може собі таке дозволити.

Деконструювати мову дезінформаційної війни – Архіви КГБ:
Згадаю один такий приклад з тих проектів, які я зараз веду в інституті. Йдеться про нашу співпрацю з Галузевим державним архівом СБУ (ГДА СБУ), в якому зберігаються документи архіву КГБ. В 2025 році, отримавши фінансову підтримку від уряду та університету, ми запускаємо проект під назвою «Декодувати мову радянських репресій: корінні народи Криму в архівах КДБ (1944-1991)». Протягом наступних трьох років це фінансування дасть змогу КІУСу і ГДА СБУ, разом із партнерськими закладами з чотирьох країн, створити та запустити комплекс інтерпретаційних інструментів на основі штучного інтелекту та відповідних дослідницьких протоколів. Ці інструменти покликані ідентифікувати, аналізувати й викривати репресивну мову в документах КГБ, яку використовували з метою переслідування та витиснення кримських татар як корінного народу Криму з історичних наративів і соціальної пам’яті радянського суспільства як в Україні, так і поза її межами. Наш проект виходить із розуміння того, що КГБ, прагнучи стерти кримських татар із суспільної свідомості, виробив власну мову, яка формувала образ корінного народу як «ворогів народу». Своєю мовою, КГБ активно «іншував» та маргіналізував кримських татар (ясно, як і інших незручних народів та спільнот). Оскільки ця мова відтворювалася всіма каналами радянських медіа, таке кадебівське «фреймування» мало тривалий вплив на суспільство, включно після розпаду СРСР. Важливим для всіх поза кордонами України має бути розуміння, що термінологія КГБ – це не лише інституційна бюрократична мова; це ретельно сконструйований дискурс, покликаний приховувати, ускладнювати та вводити в оману. Його структура, логіка та мовні патерни унеможливлюють доступ до прихованих реалій та їх смислів. Це створює складнощі у роботі з архівами, особливо для тих, хто не має глибокого розуміння та досвіду роботи з «кадебівським жаргоном». А доступ до архівів вільний, багато матеріалів вже попадає в руки тих, хто не розуміється на радянській історії та історії кримських татар та може легко підсісти на гачок цієї мови. Без розуміння ідеологічних нашарувань у цій мові дослідники ризикують неусвідомлено відтворювати закладені в документах КГБ упередження. Системна, виважена деконструкція цих мовних шарів потребує додаткових ресурсів, часу й підготовки, якими зацікавлена громадськість або міжнародні дослідники архівів можуть не володіти. Тож ми спільно з ГДА СБУ (та його директором Андрієм Когутом) взялися за цю роботу. Проект об’єднує дев’ять академічних інституцій з чотирьох країн. З нами працюють фахівці у таких галузях як корінні студії, філософія, історія, антропологія, архівознавство, комп’ютерні науки, цифрові гуманітарні студії та україністика. Партнерство охоплює дослідників нашого університету, Гарвардського університету, Українського католицького університету, Західночеського університету та Кримської платформи. Хоча проект наголошує на вивченні мови документів спецслужб та деконструюванні мовних стратегій та принципів, за якими вибудовувався радянський дискурс репресій та переслідування кримських татар, ми водночас запускаємо проект, який допоможе колегам в ГДА СБУ продовжити розробку свого електронного архіву. В контексті сьогоденних викликів така робота важлива не лише просто для того, щоб висвітити історію та роботу КГБ в минулому, а і заради того, щоб продемонструвати паралелі, витоки і корені агресивної брудної дезінформаційної кампанії та пропагандистської роботи, яка зараз ведеться росією по відношенню до України. Ви мене питали, яким чином ми працюємо з аудиторіями неукраїнськими. От, власне, таким чином. Запускаючи довготривалі проекти, стратегічно вибудовуючи стосунки з так званим «зовнішнім» середовищем як в Канаді, так і не в Канаді. І це я ще не встигла проговорити про нашу роботу в Латинській Америці, в іспаномовному середовищі, де ми теж активно працюємо.

Ви чудова співрозмовниця, і Ви фактично охопили своєю розповіддю цілу низку питань, які я хотів задати. А тепер вже останнє питання. Якщо піднятись навіть над досвідом CIUS, але базуючись і на ньому, і на всьому, що Ви бачите з українськими студіями в світі, із нелюбимим Вами словом «просування» України в світі. Які є перспективні напрямки, на які треба робити акцент, щоб це справді було якомога ефективніше? Як доносити до закордонних політикуму, урядів, громад українське бачення і цієї війни, і взагалі місця України в світі?

Ми з Вами вже проговорювали цю тезу, вона всім відома, що зараз на терені України вирішується доля світу. Це важливий кут, під яким я, наприклад, намагаюся йти вперед і обговорювати питання того, як ми можемо працювати з різними світовими майданчиками та командами на підтримку України. Але ми маємо пам’ятати, що ми перебуваємо в набагато глибшому кризовому моменті історії. Війни тривають деінде, і тим, хто ближче до таких воєн, як от війна Гамаса з Ізраїлем (і навпаки), нещодавня війна в Сирії, криваві дії в Судані, тощо, війна росії проти України не здається тим викликом, заради якого треба кинути усе та зайнятися допомогою України. Це треба розуміти. Тож як би мені не було боляче спостерігати за тим, що робиться з моєю батьківщиною, моїм рідним Києвом, як мої рідні, друзі, колеги воюють, гинуть, або потерпають без води, без світла, з ракетами над головами, я маю шукати шляхи як працювати з усіма іншими, яких хвилюють інші війни, інші глобальні виклики, та які до того ж можуть споживати російську пропаганду. Які можуть бути принципи роботи? Треба достукуватися до сердець людей, людина за людиною, спільнота за спільнотою. Треба зробити так, щоб твоїм партнерам, з якими ти намагаєшся працювати, було зрозуміло, чому Україну треба підтримати, і саме з їх локальних кутів зору. Перший принцип, який спрацьовує, це пошук спільних територій несправедливості та болю. Співпраця, яку ми бачимо та просуваємо між кримськотатарськими студіями та студіями корінних народів, є важливим прикладом, як можна співпрацювати, відштовхуючись від схожих травм, адже Україна зараз намагається розібратися як проводити і деколонізацію міжнародного дискурсу щодо себе, і своїх власних дискурсів про своє минуле, а корінні народи Канади вже мають цілу систему знань, розбудовану довколо таких же потреб. Другий принцип, який працює, це знаходити та створювати креативні меседжі, які у мистецькій формі можуть достукатися до сердець людей та висвітлити ширші універсальні пережиття війни. В 2024 році спільно з Музеєм Майдану ми підготували виставку про храми України, зруйновані під час війни. Виставка була пересувна, вона їздила Канадою. Я не раз чула від людей далеких від України, як їх «пробивало» те, що війна руйнує церкви та храми. Вони чомусь того не очікували. Церкви та храми для багатьох канадців є чимось сакральним. Виставка зворушувала тих, хто на війну в Україні уваги не звертав. Третій принцип, мені близький за фахом, це в своїй роботі опиратися на силу оповіді, або з англійської – сторітеллінгу (storytelling). Історії про конкретні долі, конкретні втрати, конкретних людей можуть дуже ефективно передати біль усієї країни. Тому ми активно також співпрацюємо з громадськими організаціями та проводимо з ними заходи, під час яких ми заангажовуємо неукраїнських слухачів та доповідачів з потужними голосами України. Ми проводимо або підтримуємо фестивалі українського кіно. Гостимо письменників та поетів. Цей формат заангажування з неукраїнською публікою доволі популярний в нас. Ці три формати та принципи насамперед стосуються роботи, яка переслідує швидке перезавантаження публічної думки про Україну. А ми, з нашою інституційною позиціональністю та потужностями, звісно, також займаємося і більш фундаментальними проектами, розрахованими на системні зміни у публічному дискурсі взагалі. Про такі проекти ми вже з вами говорили. І для тої і для іншої роботи потрібні наснага, толкові посвячені люди, яких хвилює майбутнє України, та які розуміються на своїй справі.

Пані Наталія, дякую Вам за таку розмову і щиро бажаю, щоб озвучені Вами плани, проекти реалізувалися і знайшлося ще багато інших механізмів, як зробити голос України і голос українців в Канаді більше почутим. Почутим і в Україні, і за кордоном. Дякую Вам за спілкування!

Дякую Вам за запрошення. Була рада долучитися до Вашого проекту.